Гляне Орися, а в серці наче жаром запекло. Чи вона злякалась, чи вона зраділа, сама того не знала.
Виглянув у вікно із світлиці молодий козак: їде в двір віз старими кіньми, із старим сивим погоничем; зелена трава волочеться по боках і бється по колесах; а ізза сивої бороди старого Гриви, ізза білої зими, червоніє літо — повний віз дівчат у квітках та в намисті, — Орися як сонце поміж ними! Виглянув, та аж руками сплеснув: — »Це ж вона, це ж вона!« І ото вже тоді почав на прямоту викладувати свою мову пану сотникові, і хто він такий, і чого приїхав. Хто ж він такий, то це вже пан сотник знав давно: Миргородський осауленко, отаман у своїй сотні, хорошого й багатого роду дитина. А чого приїхав? Приїхав подивитися, що там за Орися така, що там за дочка в сотника Таволги на всю Гетьманщину; а побачивши та й себе показавши, довідатися, чи вже надбала шитих рушників у скриню… Про що журився, чого бажав пан сотник, те й йому як із неба впало. Не довго думавши, позвав Орисю. Ввійшла в світлицю, червона, як калина.
— От, Орисю, тобі жених! Чи люб він тобі, чи може підождеш кращого?
Хочби тобі слово промовила, хочби тобі очима зглянула. Стоїть, сердешненька, і головку схилила.
Бачить панотець, що не діждеться від неї одвіту, — бо де ж таки, щоб дівчина сказала, що в її на мислі. Очиці хіба скажуть, а сама ні. Порахував це панотець, та й каже: — Де вже такий козак та люб не буде! Обніміться ж та поцілуйтеся, та й Боже вас благослови!
