виїдеш ти на річку. Є через річку й кладочки: возом не проїдеш, а конем добрий козак перехопиться.
Подякував козак за пораду, повернув коня і сховався поза деревом.
Як сховався, тоді-то вже розгулялись наші дівчата: росписали козака на папері: які й очи, які й брови, як і говорить, як і сміється. Та каже: »Це твій суджений!« а та: »Це твій.« А одна додала: »Не змагайтесь дурно, дівчата: чи рівня ж таки вам пишний князь! Це нашій паночці суджений!«
Почервоніла Орися. — Збожеволіла, — каже, — ти, Парасько! Хіба не чула, що він сказав дідові?
І жаль їй було, сама не знає чому, що він їде свататися. Мягше від воску дівоче серце. Тане воно від козацьких очей, як від сонця…
— Що ж, — каже Параська, — що їде свататися! Судженої й конем не обїдеш!
Попрали дівчата сорочки, зложили на віз, зеленою пахучою травою прикрили, посідали й поїхали додому, свіжі та веселі; щебечуть як ластівки. Іще далеко не доїхав віз до сотницького двора, а в дворі вже чутно було, що вертаються.
— Орисю, наша панночко! — крикнули дівчата, скоро розчинилися ворота. — Чий же то сивий кінь у дворі стоїть? Це ж того козака, що ми бачили, це ж твого князя, це ж твого судженого!
