Не мало ж, видно, здивувавсь і козак: стоїть на коні нерухомий. Бо хто ж би й не здивувався, опинившись над такою кручею? Унизу рине вода через каміння, а над водою сидить нерухомо сивий дід на камені, а там стоять нерухомі дівчата, з прачами, з мокрими полотнищами в руках. Чи дівчата, чи, може, русалки повиходили прати сорочки підводному цареві, що живе в кришталевому будинку під водою. Оце ж, мабуть, і сам він вийшов з води погріти старі кости на сонці. Ще раз погляне козак на сивого діда, ще раз погляне на дівчат: позасукували по локоть рукава, попідтикали плахти й мережані заполоччу подоли… Золото не сяє так на дорогих перстенях, як сяють у воді й над водою їх білі ноги. Задивився козак, і собі стоїть нерухомо; коли ж гукне на його старий Грива: »Гей, гей! козаче! Чого це тебе занесло на кручу? Хіба хочеш полоскати свої кармазини в Трубайлі?«
І скоро промивив, — зараз наче розбив які чари. Засоромилися дівчата і давай бовтать полотнищами.
А козак одвітує дідові: — Та й за те слава Богу, що хоть на кручу вибрався. Скажи, будь ласка, дідусю, як мені виїхати ік Війтовцям?
— А чого тобі треба в Війтовцях?
— Через Війтовці, — каже, — лежить моя дорога.
— А куди ж лежить твоя дорога?
— Моя дорога — до чийогось порога, моя стежечка — до чийогось сердечка.
— Еге! — каже старий Грива, — нехай же тобі Господь у доброму ділі помагає! Отже куди тобі виїхати. Берись униз, понад берегом; то там трохи нижче буде тобі доріжка; тією доріжкою
