прислухайсь: тоне вода реве, а ревуть тури глухо зпід води. Отже, кажуть, буде таке время, що князь приїде на Турову Кручу, повстають тури і підуть шукати собі диких пущ по Вкраїні.
Слухають дівчата, та аж сумно їм стало; слухає Орися, та вже боїться й глянути на каміння, що простяглось купою через річку. Вже їй здається, що то справді не каміння; і вода шумить якось не так, як вода…
Засумував зовсім дівчат старий Грива. Не знають уже, чи прати би то їм, чи додому вбіратись; сором тільки старого Гриви; поглядає бо на них, та тільки всміхається. То було люблять прати на самій бистрині, положивши кладку з каменя на камінь; а тепер відійшли дальше від кручі, де вода ще не дійшла до каміння і пливе тиха та чиста, хоч вглянься як у дзеркало. І, справді мов у дзеркалі, видно в воді і небо, і кручу з тими кудлатими коріннями, що переплутались із хмелем, і кучеряві вязи, що повибігали на самий край і попростягали зелені лапи над річкою.
Дивиться Орися в воду, аж у воді на кручі щось зачервоніло; хтось ніби виїхав із пущі на сивому коні і стоїть поміж вязами. Боїться глянути угору, щоб справді не було там когось; боїться глянути і на каміння: вже їй здається, що ось, ось заревуть і сунуться з річки зачаровані тури. Смикнула за рукав одну дівчину й показала в воду: дивляться дівчата, аж на Туровій Кручі князь на сивому коні. Так і обомліли. Бо хто ж би сказав, що то й не князь? Увесь у кармазині, а з пояса золото аж капає.
