Був собі колись якийсь-то циган; та такий же то прегіркий пяниця, що й не приведи Господи! Чи є в його яка копійчина, так і несе її у шинк; чи яка жупанина, він і її туди-ж пре!
А жінка з дїтьми, голі й босі, пропадають без хлїба. Танцюють, танцюють халяндри[1], пішовши у Воронїж, — бо вони стояли шатром біля Воронїжа, — так що-ж бо? народ не дуже заглядуєть ся на їх танцї, бо вже вони нїкому не в дивовижу.
А батько, я ж кажу, волочить ся по шинках, та пє, та гайнує, та бєть ся навкулачки з ким попало. Побють йому всю пику, попідставляють окуляри, порозривають на йому одежу, спакостять нї на-що чоловіка! От тогдї вже він і тягне до господи, та й лежить під шатром, як той кабан у берлозї, поки йому одлигне там трохи на серцї.
Такий то вдав ся собі навіжений циган!
Оттак раз пізно ішов він із шинку до дому. Чи йшов він, чи рачки лїз, сього вам не скажу, бо вже давно смерклось; чути тілько було, що дуже кректав
- ↑ Халяндра — циганський танець.
