„Беріте їх!” крикнув я на своїх: „вяжіть вражих Турків, поки їм дух не одихне! ловіть коней!”
От мої козаки давай їх батовати[1] і набатовали сотень зо дві, і грошей повні кишенї понабирали.
„Тепер же,” кажу, „хлопцї, звернем у бік з дороги та відпочинем трохи денебудь у байрацї, бо може втомились, ганяючись за кіньми; а над вечір вернемось до сьвітлїйшого”.
Так і зробили. А як усе вгамовалось і сам сьвітлїйший вернувсь до лагеря[2], то й ми надвечір причвалали. Приходимо до ґанку, аж він стоїть, з люлькою таки в зубах. Зараз, як побачив нас, так і загнув нам по московськи: „А што ви, хахли?…”
О, цур же йому, як негарно лаєть ся! Овва!
„Та ми отсе прийшли спитатись, ваша сьвітлость, кому віддать на руки плїнних?”
— „Каких плїнних, праклятії чуби?”
„Та отже, бачите, що ми ходили у-в обїзд із своєю сотнею, то як напали на нас Турки, а ми як почали їх стріляти та рубати, то й самих розігнали, і двістї плїнних узяли, тілько шкода, що всї поранені”.
— „А людєй сколька патєряна[3]?”
„Нї одного, ваша сьвітлость! уся сотня, слава Богу, жива й цїла”.
— „Тьфу; праклятії хахли! двєстї плєнних і самі цєлі! Забрать у них плєнних! Пашлї… ґлупії чуби!”
Так нам загнув на прощанє та й відпустив, спасибі йому.
То вже тогдї мої козаки й кажуть: „Який то тобі, пане сотнику, Біг розум дав! Як би тебе не послухали, то всї-б може марне пропали; а тепер, слава Богу, і добичи повні руки, і самі зостались живі й здорові!”
