трохи низче, як у нас. „Ну”, кажемо, „слава ж тобі, Господи! ще, видно, не тут край сьвіту”.
Стали ми стояти під тим Очаковом, та аж обридло — так довго. Котрому козакови повні сакви жінка тютюну напхала або ріг табаки набила, то все те повикурювали й повинюхували. Дуже довго щось стояли. Приняли й холоду й голоду, бо стояли в шатрах, як Цигани, і не було там нї борщу, нї вареників, а все тілько грінки з салом їли. Отаке то лихо! Аж ось нестало вже ставать і сала, а тілько самі грінки позоставались. Що тут чинити? Коли-б ще козаки з голоду не попропадали, то як тогдї й до дому вертатись? Біда!… Повісили наші носи, зовсїм змарнїли; тілько що диханіє в тїлї, бо сказано — що з самих грінок за смак?
От я, взявши з собою писаря сотенного та осаула, та й пішли до сьвітлїйшого прохати, щоб позволив післати підводи до дому за салом. Приходим, аж сьвітлїйший стоїть на рундуку[1] і люльку курить. Поклонились йому. А він: „Што ви, хахли?…” та так і ляпнув по московськи.
Овва, як же погано злаяв! О, цур же йому, як негарно!
„Ваша сьвітлость! біда прийшла козакам!”
„Какая біда?…” і знов так і загнув нам по московськи на всю губу.
А, як же паскудно лаєть ся! Та нїчого робити.
„Біда”, кажу, „ваша сьвітлость: козаки з голоду мруть!”
— „Как з голоду, праклятії хахли?”
„Мруть, ваша сьвітлость: самі грінки зостались в обозї, а сала вже забули, й яке воно”.
Ще я й не доказав, а він: „Вон, хахли!… Ребята[2]! вазьмітє їх!”
Тут Москва як вискочить та за нас, а ми, підобравши поли, на-втїкача! А вражий Москаль, так як репях, і вчепить ся, що геть його проволочеш може гоней зо двоє. Утекли на силу.
