І скоро промовив, — зараз наче розбив які чари. Засоромились дївчата і давай бовтать полотнищами.
А козак одвітує дїдові: „Та й за те слава Богу, що хоть на кручу вибрав ся. Скажи, будь ласкав, дїдусю, як менї виїхать ік Війтовцям?”
„А чого тобі треба в Війтовцях?”
— „Через Війтовцї”, каже, „лежить моя дорога”.
„А куди-ж лежить твоя дорога?”
— „Моя дорога — до чийогось порога, моя стежечка — до чийогось сердечка”.
„Еге”, каже старий Грива: „нехай же тобі Господь у доброму дїлї помагає! От-же куди тобі виїхать. Берись у-низ, по-над берегом; то там трохи низче буде тобі доріжка; тією доріжкою виїдеш ти на річку. Єсть через річку й кладочки; возом не проїдеш, а конем добрий козак перехопить ся”.
Подякував козак за пораду, повернув коня і сховавсь по-за деревом.
Як сховавсь, тогдї то вже розгулялись наші дївчата; розписали козака як на папері: які й очи, які й брови, як і говорить, як і всьміхаєть-ся. Та каже: „Се твій сужений!”, а та: „Се твій”. А одна додала: „Не змагайтесь дурно, дївчата: чи рівня-ж таки вам пишний князь! Се нашій панночцї сужений!”
Почервонїла Орися. „Збожеволїла”, каже, „ти, Параско! Хиба не чула, що він сказав дїдові?”
І жаль їй було, сама не знає чого, що він їде сватать ся. Мякше од воску дївоче серце. Тане воно од козацьких очей, як од сонця…
„Що-ж”, каже Параска, „що їде сватать ся! Суженої й конем не обїдеш!”
Поправи дївчата сорочки, зложили на віз, зеленою пахучою травою прикрили, посїдали й поїхали до-дому, сьвіжі та веселі; щебечуть як ластівки. Іще далеко не доїхав віз до сотницького двора, а в дворі вже чутно було, що вертають ся.
