Приснив ся раз Орисї предивний сон. Здалось, прийшла до неї з того сьвіту покійна панї-матка, стала над нею в головах та й каже: „Дитино моя, Орисю! Не довго вже тобі дївувати: що-день благаю Господа милосердного, щоб послав тобі вірну дружину”.
Встала Орися нї смутна нї весела, іде до пан-отця в сьвітлицю, зачервонїлась як та квіточка, та й каже: „Пан-отченьку! Позолили мої дївчата платтє. Нехай запряжуть нам коней; поїдемо ми до Трубайла[1], під Турову Кручу; там вода, чиста як скло, рине по камінням”.
А пан-отець рече: „Чого-ж тобі, Орисю, так далеко їздити?”
— „Хиба-ж то вже, пан-отченьку, й далеко?… На пів години ходи; та туди-ж усе їхати лугом та левадами, що й не счуєш ся, як вода заблищить і зашумить під горою”.
А пан-отець: „О, я вже знаю, що аби чого забажала, то вмієш випросить. Поклич же менї старого Гриву!”
Поскочила Орися до дверей, не довго шукала Гриви, зараз привела його перед пан-отця.
А той Грива був старий, дїдизний чоловік. Знав він пана сотника ще з-малечку, випестив його на руках; вивчив і на конї їздити. Потім виходив з сотником у походах ледви не всю Польщу, був з ним і в Криму, був і на Чорному морі; та вже на старість не схотїв би й панства, аби тільки при йому дожити віку. Старий уже був дуже дїдуган той Грива; брови на очи йому понасовувались і борода сива до пояса.
Увійшов у сьвітлицю, вклонив ся пану сотнику, та й каже: „Добрий-день, добродїю!”
А сотник йому: „Здоров, добродїю!” Бо вони один одного звикли добродїями величати.
- ↑ Трубайло — Трубеж, доплив Днїпра.
