Прийшли ми до куреня; аж сидить купа людей чимала, а між ними — хто-ж би? — Мартин Гак!
Спершу я наче не пізнав його в червонім жупанї. Обличчя якось йому споважнїло, наче десятьма годів постаршав; тільки чоло було захмарене, і позирав перед себе сумовито. Хоч-би й не сказано менї, що се отаман, сам би я догадав ся.
— А що, Петре, на волї красче?
— Красче, кажу, пане отамане.
Він якось так усьміхнувсь, і дивно менї стало, чого він такий сумовитий.
— А що? в вас трусять ся? питає.
— Боять ся, кажу, дуже, а про-те битимуть ся.
— Побачимо.
Та й замовк.
Товариство його безпечне виспівувало пісень, а він, покручуючи мітласті вуса, нахиливсь проти багаття та наче й забув про мене.
Повів мене яселничий до другої купи. Там привітали мене всї наші парубята. Мусив я з ними веселитись, та все випитую: скільки їх, звідкіля наринули, що завтра чинити-муть?
— Вчинили б ми й сьогоднї, коли-б не атаман! кажуть менї. — Щось він нїби сумує, ходячи по застумах[1], не велить нам чіпати панського двору. Хоч би Жида були захопили в орандї, а то й оранда порожня. Лейба пронюхав своє лихо, мов пес, та не мине песької смерти.
— А чим він, братцї, перед вами винен? кажу я з-тиха.
— Дивись, чим винен! гукне яселничий. — Що то не був у козаках! Лях, Жид і собака — все віра однака.
Хотїв я й про своїх панів сказати, та й замовк. Частують мене; випив. Вони ж собі пють та співа-
- ↑ Застум — самотне місце.
