А циган же то вискакує та виспівує навперейми; кричить, гогоче[1], частує народ і сам пє, — так що й перестанї йому нема. Знай тільки погукує:
„Гей грай, коли граєш,
Коли чорні брови маєш!…”
Вже й вечір, а циган гвалтує, а циган коїть лиху годину! Та вже як зовсїм осмеркло, він зміг ся, та і впав, як сніп, пяний на поміст.
От тогдї пан звелїв знов одвезти його, та й положити на дорозї.
Так і зробили.
Хропе циган, неборак, на все поле, — аж вороня жахаєть ся на березах! Вже й сьвіт, — а він спить; вже люди й жать ідуть, — а він почиває, як після маківки!
От стали його будити: „Вакуло! Уставай! уставай!”
— „Пійдїть ви собі к діяволу!” загукав до них Вакула. „Чаю, бісові дїти!”
„Тю! навісноголовий! Тю! га! дурний!” І пішли реготатись та тюкати на бідного Вакулу.
Циган підвів ся і бачить, що се вже щось не по вчорашньому. „А де-ж музики?” спитав він.
„Які музики?”
— „Як які? Аже-ж я вам пан!”
„Тю! навіжений! Що се тобі приснилось?”
Оторопів[2] мій циган, розставив ноги і вирячив на народ очи. „Може й справдї се менї приснилось!” думає він. Та й не став нїкому росказувати, щоб іще більше з його не глузували та не приложили йому якого імени.
