Він мене вб'є, як наздожене. Тут хоч дурний, та такий злий, як собака.
— Сором тобі, — сказав тоді Шрам чоловікові, — сором тобі із сивими уси́ма та блазнем себе являти!
Коваль тоді розшоло́пав, перед ким він єсть, уклонивсь пан-отцеві та й потяг у хату, піймавши о́близня. Тільки на порозі ще посваривсь макогоном на жінку, а вона йому, регочучи, показала дулю.
— Чи дома пан осаул полковий? — поспитав у неї Шрам.
— Та дома! — каже. — Там усе з запорожцями бенкетує.
— Як? Гвинтовка з запорожцями?
— А чому ж пан-отче? Хіба не знаєте, що запорожці тепер перші люди у світі? Кажуть, подарував їм цар усю Україну.
— Щоб ти окаменіла, як Лотова жінка, за такі речі! — крикнув з досади Шрам, та скоріш і поїхав од неї.
— Сіль тобі на язик, печи́на в зуби! — оддала́ потиху ковалиха, бо була трохи п'яненька.
Наздоганяючи своїх, Шрам іще раз зупинивсь, стрівши божого чоловіка.
— Отак, — каже, — діду! Не схотів їхати зо мною, та перше ме́не тут опинився!
— Е, та це Шрам до мене говорить! — каже божий чоловік.
— Як оце тебе Госпо́дь сюди заніс? — питає Шрам.
— Та от, попали мене у свої руки прощальники, сиплють срібло-золото, не одпускають од есбе жадною мірою, та оце й під Ніжень затягли.
— На́що ж ти їм тут здався?
— Оставили на мої руки товариша. Занедужав у їх курінний. „Одходи нам, батьку, цього козака, так ми тобі поможемо не на одного невольника”. Так оце живу тут та й няньчусь із ним, як із дитиною: то співаю йому, тощо. Здобувсь добре сіромаха. Той самий, що з твоїм Петрусе́м ізчепивсь.
— І оце тобі одогрівати таку гадюду!
— А чому ж? Мені усі ви рівні: я в ваші чвари та свари не мішаюсь.
