Чорта з два тут поживитесь! Ось ми вас, городови́х кабанів, хутко впораємо!” Розслухається, аж тут о́сь яка вродилась новина — бодай мені не чути і не казати! Князь із Іванцем побратавсь, зове його гетьма́нушкою запорозьким, оддав йому, покищо, Україною по Ромен владіти.
Сомко аж за голову взявся.
— Миргородський — каже, — полтавський… проміняти мене на Іванця! Ні, пропала вже, бачу, рицарськая честь на Україні! Положили ми її з батьком Богданом у домовину! Та гляди лиш, — каже Юскові, — чи правда ще цьому́?
— Ой, коли б то цьому́ була брехня! — одвіту́є Юско. — Так отже істинно, що Іванець у Зінько́ві гуляє в кня́зя. Бачив його бурмі́стер, так як ти мене, пане ясновельможний. А запорожці, кажуть, велику ласку у царя мають і чого попросять, усе цар по їх робить. Тим то князь, зазвавши полковників до Зінько́ва, погодив їх царевим словом, слухати Іванця як гетьмана. А в нас тепер бач, як завелось? Що кожен себе гледить, аби йому було добре. Запобігаючи царської ласки, усі троє згодились, щоб Іванець по Ромен Україною правив.
— Так, так! — каже гірко Сомко, — гетьмануй над нами хто хоч — чи рицар, чи свинопас — аби ми полковникували. О, неситая жадоба старшинува́ння! Тепер то я побачив тебе в вічі. Гнешся ти перед усякою поганню в дугу́, аби тільки верхово́дить над іншими!.. Ну, а Васюта ж? І той поклонивсь Іванцеві?
— Ні, ма́буть, — одвітува́в сотник Юско, — бо, каже бурмі́стер, попившись, запорожці і на Васюту похвалялись та й на всю городову́ старшину недобрим духом дишуть, а найбільш тії, що́ з винників та з парубків, що которого хазяїн коли вдарив або злаяв, то вже тепер похваляються за все оддя́чити.
— Ось якими новинками привітають нас у моїй гетьманщині! — каже, гірко всміхнувшись, Сомко до Шрама. — Ну, та ще поміряємось, чия візьме. О, та й провчу ж я своїх зрадників.
— Що ж ти, сину, думаєш чинити? — спитав Шрам.