— Що́ це, — кажуть, — панове, ви хочете робити з нашим братчиком? Невже він такий сирота, що якби не городові́ козаки, то отут би й оставсь на степу, звірю та птиці на поталу? Ні, панове! Ще зроду братчик братчика у чужих руках не кидав. Оддайте нам його! Є в нас свої ліки — зараз поставимо його на ноги.
Та, не дожидаючись довго, моргну́ли чорногорцеві, схопи́ли Кирила Тура один за плечі, другий за ноги, положили попере́к коней перед собою, та й помчались як тії де́мони. Богдан Чорногор слідом за ними.
А Петра везли тихою ступо́ю із обережністю.
Сомко повів за руку Лесю, про здоров'я питав, голубив; та вона вже до йо́го була не та: за жа́лем та за ту́гою ні слова йому не промовить.
Пройшли за ярок, аж ось і Череваниха їде назустріч. Василь Невольник не жалуючи поганяє ко́ней. Зраділа мати, як побачила свою Лесю, що́ вже й казати!
А Шрам смутно привітав Череваниху:
— Бач, — каже, — нене, чого твоя дочка наробила! Уже де замішається ваш жіночий рід, то добра буде мало.
Посумувавши Череваниха над Петром, розпитавши в дочки, як що було, аж сплакнула, та й каже:
— Уже ж, пан-отченьку, коли таке лихо склалось через мою Лесю, то ми з нею мусимо й запобігти цьому лиху. Везіть пана Петра до нас у Хмарище. Не будемо ноче́й досипа́ти, а вже його на ноги поставимо. Я на своє́му віку доволі попов'язала ран козацьких, та й Леся моя до цього діла здатна. Немов Господь нам і поможе!
Шрам ізгодивсь, щоб везти Петра просто до Хмарища; а Черевань запросив гетьмана і всіх при йому знатних козаків до себе в гості.
Тоді Череваниха з Лесею поїхали попе́реду, щоб усе дома якслід спорядити. Дорогою Леся десять раз розказувала матері, як бивсь Петро із Кирилом Туром; і вже, чи дуже, чи ні, клопоталась у Хмари́щі Череваниха, щоб заготовить ліжко недужому, а вона більш ні про що й не дбала. У кімнаті, де перше сама спала, послала йому на своєму́ ліжкові перину, убрала сволок свіжими, щонайкращими квітками, завісила вікно шитою хустиною, і вже й рідна сестра не буде така до
