Ти думаєш, як нас наздоженуть, так я тебе живу випущу з рук? Чорта з два кому після мене достанешся! Цить, кажу! Ось бач, яка цяця?
І блиснув їй перед очима турецьким запоя́сником; а очі так поставив против неї, що сердешне дівча й помертвіло од стра́ху.
Виїхали з пущі на поле, аж уже на сході сонця зоря перемагає місяць. Почервоніло небо; починає на світ займатись. Дорога то спускалась униз, то знов підіймалась уго́ру. З'їхавши на високий кряж, озирнувсь Кирило Тур, аж ізпід гаю хтось мчиться навза́води на сивому коні. Він зупинивсь та й каже:
— Не буду я Кирило Тур, коли оцей їздець не за нами! І коли хочеш знати, чи бистре в мене око, то скажу тобі й хто це. Це молоде Шраменя. Пішло по батькові, як орля по орлові. Враг мене візьми, коли я не догадуюсь, який заря́д імчить так швидко цю кулю!
— Море, дра́гий побро! — крикнув Чорногор. — Чого ж ми гаємось? Утікаймо!
— Не такий, брате, в йо́го кінь, щоб утекти нам із „отмицею”. Та й на́ що воно здасться? Ні, лучче станьмо та даймо бой по-лицарськи.
— Бре, побро! Що́ ж із того буде? Нас двоє, стреляти нам проти йо́го не приходиться, а на шаблях Шраменкові не врадиш ти нічого. А хоч і врадиш, то не хутко; ще надбіжать та й однімуть „дівойку”.
— Знаю я, брате, — каже Кирило Тур, — як Шраменко рубається; тим то й не хочу у такому разі показати йому свою спину. Поглянь, поглянь, як махає шаблею! Мов запрошує добрих приятелів у гості. Нехай я буду ка-зна що, а не запорожець, коли сьогодні з нас один не достане лицарської слави, а другий лицарської смерти!
— Так ти хочеш, побро, один на один битись?
— А то ж як? Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного!
Тимчасом Петро над'їжджав усе ближче та ближче, а як побачив, що Леся махає хусткою, то ще більш почав гнати коня.
Запорожці тільки-що перехопи́лись через узенький місток над проваллям, що промила вода з одного бай-
