зацьку душу жінкою-квочкою та дітьми-писклятами? Козацької душі і ввесь світ не спо́внив би: увесь світ вона прогуляла б і розсипала, як таляри з кишені. Тільки один Бог може її спо́внити…
— Що́ ж сталось із твоїм батьком? — спитав Сомко. — Ти бо вже, коли говориш, то говори одно; а то разом хочеш буть і за попа і за дяка.
— Із моїм батьком? — каже Кирило Тур, мов скрізь сон; бо звернув свою розмову на такий лад, що й голову понурив… — Еге! Я ж кажу, що мій батько, скоро розчовпа́в, що пожививсь як собака мухою, то й заскучав по братчиках. Уже нераз казала йому моя мати, так як та жінка в пісні:
Що́ ти, милий, думаєш-гадаєш?
Мабуть, мене покинути маєш:
Рано встаєш, коня напуваєш,
Жовтенького вівса підсипаєш,
Зеленого сінця підкладаєш;
В сінечки йдеш — нагайки питаєш,
В комору йдеш — сіде́льця шукаєш;
Дитя плаче — ти не поколишеш:
Все на мене важким духом дишеш!
Тільки батько мій не пускавсь у такі жалібнії розмови, як той козак із своєю жінкою, а, надумавшись сам собі, сів на коня, ухопи́в на сідло карапуза синка свого, себто мене ледачого, та й гайда на Запорожжя. Не вибігала ж за ним услід моя пані-матка, як у тій пісні; не хапала за стреме́на, не прохала вернутись, напитись варенухи, прибратись у голуби́й жупан, та хоч раз іще подивитись на свою милу. І жупани і худобу покинув він їй на прожиток, а сам у семрязі убравсь за гряницю бабського царства. Отже й мені, бачся, доведеться йти ба́тьківським слідом!
— Ну, бери ж кубок, — каже гетьман, — та підкріпись на дорогу! До Чорної Гори не близьки́й світ! Ось і ми погладимо тобі дорогу!
— Дякуємо тобі, пане гетьмане! — каже Кирило Тур, кла́няючись низенько. — Уже коли ти й сам гладиш мені дорогу, то будь певен, що я свою кралю перевезу гарненько в Чорну Гору.
