гадки. Так оце й мені прийшлось, бачу, або луснуть, або доказать слави; бо вже не дурно щось мою Турову голову так заморочили дівочі очі.
— І тобі оце, запорожцеві, одшельникові, не сором признатись? — каже Шрам, бо й він, старий розвішав уші, як поніс той свої баляндраси. — А що́ скаже товариство, як дочується, що курінний отаман так острамив своїх братчиків?
— Нічого не скаже, бо я вже тепер вільний козак.
— Як то тепер вільний? А перше ж хіба був невільний?
— У нас, панове, поки козак не випишеться з коша, чи з куреня, то слухай січової старшини, так як ігумена. Знюхайсь тоді, коли хоч, з бабою, то знатимеш, по чім ківш лиха! Тільки наш чернечий устав кращий од манастирського. У нас, скоро чоловіка спантеличить мирська́я суєта, то в куну́ або до кози не саджають, а зараз — іди собі к нечистій матері! Вибрикайсь на волі, коли дуже розжирів на товариському хлібі!.. І чи раз же то траплялось, що сердечний сіромаха попогасає по „городах”, ухо́пить, як там кажуть, шилом патоки, та, побачивши на власні очі, що чорт-має в світі нічого путнього, покине жінку й дітей, вернеться в курінь: „Ей, братчики! Прийміте мене знов між товариство! Чорт-ма́ на світі добра! Не сто́їть він ні радости, ні печалі!” А братчики тоді: „А що́, ледащи́це! Ухопи́в шилом патоки? Бери лишень коряк та випий з нами цієї дури, то, може, порозумнішаєш”. От бідолаха сідає між милим товариством, п'є, розказує про своє городове́ життя з жінкою та з дітьми; а тії слухають, кепкують з йо́го, як із блазня, та тільки за боки беруться. Так і мій покійний пан-отець — нехай царствує — іздючи колись із прощальником по города́х, натрапив на такі очі, що й товариство йому стало немиле — замутив зовсім лукавий йому голову. Ну, виписавсь із куреня, сів хуторком десь коло Ніженя, і господарство і худібчину завів, і діток сплодив двойко — карапуза хлопчика та скверуху дівчинку. Тільки років через п'ять чи що так йому обридло усе в госпо́ді і в полі, як приборканому степовому птаху. Сумує та й сумує козак; бо чи статечна пак річ — іспо́внити ко-
