тільки все воно вийшло не так, як то вона собі компонувала. Про іншії речі клопочеться він із старим Шрамом, про іншії речі ши́роко розмовляє, а її мов би нема йому й на світі. Защеміло горде дівоче серденько, та мовчала небога, не сказала й матері.
А що́ ж Петрусь? Петрусь зараз послі обід узяв рушницю і пішов у гай ніби на полюва́ння. Проблукав сердега по гаю до самого вечора. Вернувсь на подвір'я, аж там усі веселяться. Гомін справили такий, мов справді на бенкеті. Інші й до йо́го присіпались із кубком, а йому притьмом прийшлось так, як співають у пісні:
Чомусь мені, братці, горілка не п'ється.
Коло мого серця мов гадина в'ється!
Сіли за вечерю, аж ось ізнов іде Кирило Тур, тільки вже без побратима.
Леся не вийшла вечеряти. Розгорілась і рознемоглась сердечна дівчина, що притьмом мусіла Череваниха посилати у хутір до чернечого пасічника по шептуху. Прийшла шептуха і наварила якогось зілля, щоб напоїти на ніч, та й сама бабуся осталась ночувати на подвір'ї. Надвечір ублагала була мати Лесю роздягтись та лягти спать; як же почула Леся Кирила Тура голос, то так і затруси́лась; і вже шкода було й казати їй про сон! Боялась заснути, щоб не вхопи́в той пу́гач її сонну. Не вонтпила вона, що цей пройдисвіт не своєю силою дише, бо нераз чувала про запорозьке характерство.
А Кирилові Туру, мабуть, були жарти з того дівочого жаху. Сів за вечерю, та зараз і почав викидати.
— Ну, панове, — каже, — тепер я вже зовсім налагодивсь у дорогу.
— У яку це? — питає Сомко.
— Та в Чорну ж Гору.
— Усе таки туди? Ти не покинув своєї думки?
— Коли ж це бувало, пане гетьмане, щоб наші братчики, задумавши щоне́будь, покинули свою думку, мов яку химеру? Про що іншому і загадать страшно, те низовець, си́дячи над широким морем-лиманом, викомпонує, вимізкує, і вже хіба лусне, а не покине своєї
