Шрам. — Їм усе смішки! Не раз і самому Хмельницькому підно́сили вони гіркої.
— А все таки не скажеш, батьку, щоб і між ними не було добрих людей.
— Гріх мені це сказати! — одвіту́є Шрам. — Раз, чатуючи з десятком козаків у полі, попавсь був я у таку западню, що без їх якраз поліг би головою. Обскочили мене кругом ляхи. Уже нас осталось тільки четверо; уже підо мною й коня вбито; я одбиваюсь сто́я. А їм, окаянним, хочеться взяти мене живцем, щоб поглуми́тись так, як над Наливайком й іншими бідолахами. Коли ж тут звідки ні візьмись запорожці: „Пу-гу! пу-гу!” Ляхи врозтіч! А було їх із сотню. Дивлюсь, а запорожців нема й десятка.
— О, між ними єсть добрі рицарі! — каже Сомко.
— Скажи лучче, синку, були, та загули. Перевелись тепер рицарі в Січі: зерно висіялось за війну, а в кошу осталась сама полова.
— Овва! — гукнув тут на всю світлицю Кирило Тур, показавшись у дверях.
Увійшов у хату, не знімаючи шлика́, узявсь у боки та й дивиться на Шрама, покрививши губу.
Шрам так і загорівсь.
— Що́ то за овва? — каже, підступивши до запорожця.
А той ізнов:
— Овва, пан-отче! — та й заложив за ухо лівого уса (себто — знай, не боюсь тебе). — Перевелись? — каже. — Де тобі перевелись? Хіба ж дармо співають: Течуть річки з всього світу до Чорного моря? Як вода в Чорному морі не переведеться, поки світ сонця, так і в Січі до віку вічного не переведуться лицарі. З усього світу злітаються вони туди, як орли на недоступну скелю… От хоч би й мій побратим… та не про йо́го тепер річ. Чолом тобі, пане ясновельможний! (Тоді вже зняв шлик). Чолом вам, панове громадо! Чолом і тобі, пане полковнику! Ну, так я́к же ти вернувсь до табора не маючи коня?
— Іроде! — сказав Шрам, грізно насу́пивши на його білії брови, — коли б не таке місто, то навчив би я тебе шануватись!
