— Од твоїх річей душа моя оживає, яко злак од Божої роси. Тільки смущає мене, що запорозькі гультя́ї баламутять не одно сільське поспільство, бунтують вони й міщан против козацтва.
— Знаю й це, — каже Сомко, — і, правду тобі сказати, воно мені й да́рмо. Нехай наш казан закипить іще й з другого боку, щоб ізварилась каша. А то козаки дуже вже розопсіли: „Ось ми то люди, а то все грязь! Нехай годує нас поспільство, а наше козацьке діло — тільки по шинках вікна та пляшки бить”. Потурай тільки їм, то якраз заведуть на Україні шляхетськії звичаї і заколотять миром не згірше. Уже ж, здається, Польща нас добре провчила, уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди. Ні, нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Україні правда і сила.
Шрам за ці слова обняв і поцілував гетьмана.
— Дай же, — каже, — Боже, щоб твоя думка стала думкою всякого доброго чоловіка на Україні!
— І дай Боже, — додав Сомко, — щоб обидва береги Дніпровії приклонились під одну булаву́! Я оце, скоро одбуду царськи́х бояр, хочу йти на окаянного Тетерю. Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случі, і громитимем усякого, хто покуситься ступить на Руськую землю!
Шрам аж помолодшав од такої речі.
— Боже великий! Боже милосердний! — каже, простягнувши руки до образа, — положив-єси йому в душу мою найдорожчу думку, поможи ж йому й доказати цю справу!
— Годі ж уже про великі діла, — каже Сомко, — давайте ще про малії. „Не добро бути чоловіку єдиному”. Треба, щоб у гетьмана була гетьманша. Отже ознайму́ю перед усіма, хто тут єсть, що давно вже зложив руки з панією Череванихою за її дочку Олександру. Тепер благослови нас, Боже, ти, пан-отче, і ти, пані-матко!
Та так говорячи, узяв за руку Лесю, та й поклонились обоє батькові й матері.
— Боже вас благослови, дітки мої! — каже Череваниха.
