суєт: і шабля, і булава́ з бунчуком, і горноста́йова кирея поляжуть колись поруч із мертвими кістками.
Отже й Шрам, розгля́дуючи ту горорізьбу та читаючи епітафії, засмутився душею та й каже:
— Колико то гробів, а всі ж то тії люди жили на світі, і всі пішли на суд перед Бога! Скоро й ми підем, де батьки і діди наші.
Та, погадавши так, виняв із-за пазухи щирозлотий обушок, що одбив колись на войні у лядського пана, чи в недоляшка, та й повісив на ризі в Богоматері.
Із Великої церкви повернули наші прочани до печер; коли ж дивляться — іде з печер против їх хтось у дорогих карма́зинах, високий і вродливий; а по карма́зинах скрізь комір і поли гаптовані золотом; зверху кирея підбита соболем; підпиравсь срібною булаво́ю. А за ним купа людей чима́ла, усе в карма́зинах та в сає́тах. Ченці їх проводжали.
Шрам аж затремтів, як глянув.
— Боже мій! — каже, — та це ж Сомко!
А той собі зрадів, побачивши Шрама.
Обнялись, поцілувались і довгенько держали один одного, обнявшись.
Далі привітавсь гетьман із Череванем.
Черевань так зрадів, що нічого й не зміг сказати на гетьманське привітання, та вже обнявшись промовив тільки:
— А, бгатіку мій любезний!
Череваниху назвав гетьман, вітаючись, рідною ненею. Вона аж помолодшала, і вже нащебетала йому всячини.
— А ось і моя наречена! — сказав Сомко, обернувшись до Лесі. — Вам, ясная панно, чолом до самих ніжок!
І взяв її за руку, і поцілував як дитину.
— Давно ми, — каже, — не бачились за військовими чварами, та ось немов Госпо́дь нас ізведе навіки докупи.
Леся почервоніла та аж нахилилась, як повна квітка в траві, і пригорнулась до матері, обнявши її руку.
