Хто б то мав таке слово пишне та красне, щоб так як на картині змалював той манастир Печерський? Щоб хто й не був ізроду в Києві, так щоб і той, читаючи, мов бачив на свої очі тії муровані огради, ту височенну дзвіницю, тії церкви під золотом та під скульптурою? Це ж то воно так тепер; а років двісті назад треба було слова тихого, понурого, щоб розказати, як тоді знахо́дивсь манастир Печерський. Далось і йому взнаки Бати́йовське лихоліття. „Велика церква”, що прописана в літописах „небеси подобною”, зруйнована була по вікна. Хоч же князь Оле́лькович Симеон підняв її знов із руїн, тільки далеко їй було до стародавньої ліпоти́. Не було ні срібла, ні золота, що тепер сіяє на Лаврі всюди; усе було тоді убо́генько.
Е, та були скрізь по стінах у Великій церкві помальовані князі, гетьмани, воєводи благочестивії, що тую церку боронили й підпирали. Тепер би дорого дали ми, щоб їх узріти! А внизу поуз стін скрізь були надгробки тих великих людей, того рицарства православного. І того нічого вже немає!..
Вистоявши службу, Шрам ходив із своїми од одного надргобка до другого. Тут читав, що такий то „Симеон Лико, муж твердий вірою і хоробрий, почив по многих славних подвигах”. А там — буцім озивавсь до йо́го з того світу пишний князь золотими словами: „Многою сіяв я”, каже, „знатностію, властію і доблестію, а як умер, так з убогим старцем зрівнявся і за широкі свої лани сім ступнів землі взяв. Не дивуйся”, каже, „тому, читачу, бо й тобі те ж буде: нерівними на світ народжаємось, а рівними вмираємо”. А там іще якийнебудь пан просить, хто читатиме підпис, то промов, каже, ідучи мимо, благе слово: „Боже! милостив буди душі раба Твоєго”. Хто б і неписьменний був, так ди́влячись тільки на ті шаблі, на ті панцери, бунчуки і всякі клейноди, перемішані з кістками, з Ада́мовими главами, що повироблювано горорізьбою з міді та з каменю понад тими надгробками, — хто б, кажу, був і неписьменний, так і той би догадавсь, против чого то воно так викомпоновано: усяке багатство, усяка слава — усе воно суєта
