вив їздця під собою; аж ось їздець, як вихор, вискочить знов на кучугуру, та й зайграє на сонці карма́зинами.
Так поринаючи та крутячись, мов не перед добром, запорожці переклика́лись через дорогу, як хижії орли, і повели таку розмову, що в наших прочанок і душі не стало.
— От, брате дівка! — гукне один. — Нехай я буду шмат грязі, а не лицар, коли я думав, що є на світі таке диво!
— Еге, є сало, та не для кота! — озветься другий через дорогу.
— Чом же не для кота? Хочеш, зараз поцілую?
— А як поцілують коло стовпа кия́ми?
— Що́ мені киї! Та нехай мене хоч зараз рознесуть на шаблях!
Леся боялась, щоб справді він не напавсь на неї; аж тут на дорозі байрак. Запорожці так і кинулись туди, як тії де́мони.
— Василю! — каже тоді Череваниха, — куди оце ми заїхали? Що́ оце з нами буде?
— Не бійся, пані, — каже всміхнувшись Василь Невольник, — добрі молодці тільки жартують. Вони зроду дівчат не займають.
А Череванисі щось дуже сумно. Звеліла їхати швидче, щоб наздогнать своїх. Як ось запорожці знов по боках дороги. Жупа́ни позабризькували в грязь у байра́ці, та їм про те байдуже.
— Гей, брате Богдане Чорногоре! — гукне знову старший, — знаєш, що́ я тобі скажу?
— І вже!.. путнього не скажеш, прилипнувши до баби.
— Отже почуєш од мене таке, що аж оближешся!
— Ого!
— І не ого! Ось слухай. Хоч Січ нам і мати, а Великий Луг батько, та для такої дівчини можна покинути і батька й матір.
— Чи вже б то?
— А то що́ хіба?
— Куди ж тоді?