А вже як прийдуть до самого манастиря, то й стукає запорожець у ворота.
— Хто такий?
— Запорожець.
— Чесо ради?
— Спасатися!
Одчиняться ворота, він увійде туди, а все товариство і вся суєта мирська́я, з музиками і скоками і солодкими ме́дами, останеться за ворітьми. А він, скоро ввійшов, зараз черес із себе і оддає на церкву, жупани карма́зинові з себе, а надіне волосяну́ сорочку, та й почав спасатись. Так то розказують старі люди про тих прощальників.
Отже й тепер, перед Шрамом та Череванем, висипали вони з улиці, як із рукава, танцюючи. Чупринди́рі такі, що любо глянути. Ідучи мимо церкви, покладали хрести, били поклони, та знов, схопи́вшись, навприсядки, та через голову, та колесом! А бурсаки, повибігавши за ограду, дивляться на їх, та й плачуть.
— Не плачте дурні! — кажуть їм запорожці: — Дніпро тече просто до Січі…
Дома в себе, вони, кажу, ходять було у дьогтяни́х сорочках та в дірявих кожухах-кажанках, а тут повбирались у такі жупани, що хоч би й гетьманові, — і все, щоб тільки показати перед миром, що запорожцю тії сукна й блаватаси все одно, що й семряга. Зараз, чи калюжу вбачить де на дорозі, так у калюжу й лізе в карма́зинах; чи ширітвас дьогтю зуздрить, так і вскочить туди з сап'я́нцями. Химерний дуже був народ!
Шрам, хоч і сердивсь на запорожців, та й сам не постеріг, як задививсь на їх. Добрії молодці багато інколи діяли людям шкоди по Україні, та, мимо того, якось припадали до душі всякому. Нераз дово́дилось мені самому слухати, як інший дід, споминаючи їх пакості, зачне було їх коренити, а далі, як заговориться, як забалакається про їх звичаї та ходи, то й сам не знає, чого йому й жаль стане сіромах, і зачне сива голова гу́торити про них, як про своїх родичів. Чим же то, чим тії запорожці так припадали до душі всякому? Може, тим, що вони безпечне, та разом якось і смутно, дивились на Божий мир. Гуляли вони і гульнею дово́-
