ще стояла дерев'яна церква гетьмана Петра Сагайдачного; і ограда, і дзвіниця, і всі братські школи — усе те було дерев'яне. Усередині в манистиреві стояв тоді густий старосвітський сад. Була то колись благочестива пані, Ганна Гугуле́вичівна, що подарувала на Братство свій двір із са́дом; і на тому то дво́рі гетьман Сагайдачний церкву збудував і манастир Братський з школами устроїв, щоб теє Братство дітей козачих, міщанських і всяких учило, людям у темноті розуму загинути не давало.
Постоявши прочани наші в церкві, подали срібла пан-отцям Братським на школи, і прогаялись геть то, огля́дуючи манастир. А було тоді на́ що там задивитись. Придавсь один чернець на малюва́ння і пообмальовував не то церкву, да й саму ограду округи Братства, що вже де на яку дивовижу, а в Братство миряни йшли дивитись на малюва́ння. Що́ тільки в Біблії прописано, усе чернець той мов живе списав скрізь по манастиреві. То ж святе саме по собі, а то таки й наше козацьке рицарство було там скрізь по ограді помальоване, щоб народ дививсь та не забував, як колись за батьків та за дідів діялось.
Був там намальований і Ничай, і Морозенко. Круг йо́го горять костели й замки, а він січе-рубає, топче конем ляхів з недоляшками. Іще й підписано: „Лицар славного війська Запорозького”; а над ляхами: „А це проклятущі ляхи”. Знаєте, тоді ще Хмельниччина тільки-що втихла, так любив народ, ди́влячись, споминати, як наші за себе оддячили. А ченці собі любили мирянам у голову задовбувати, що нема в світі ворога над католи́ка. Пали, рубай його, вивертай з коренем, то й будеш сла́вен і хва́лен, як Морозенко.
Був там і козак Байда, що висів ребром у турків на гаку, а не зламав своєї віри. Так і те все там помальовано, щоб усяке знало, які то колись були рицарі на Україні.
Був і Самійло Кішка, що й досі про йо́го співають кобзарі, як він попавсь у турецьку неволю, і п'ятдесят чотири роки був на ґалерах у кайданах, за замка́ми, як йому Господь допоміг і себе і товариства півчвартаста визволити, і як, узявши ту ґалеру, приплив до козаків
