— За те ж йому дав і дочку краще маку в городі, — добавили ще іншії.
— Ну, пропустіте ж нас, коли так, — каже Шрам.
— Пропустімо, пропустімо ясних панів! — сказав Тарас Сурмач та й розтовпив своїх гостей.
Розступились і дали проїхати верховим і ридванові.
Довго їхав Шрам, понуривши голову: тяжко стало старому на душі. Далі здихнув важко, од серця, та й каже, так ніби сам до себе: „Вскую прискорбна єси, душе моя, і вскую смущаєши м'я? уповай на Господа!”
А Черевань, їдучи поруч, прислу́хавсь, що́ він собі мимрить.
„Е”, думає, „отже, мабуть, вражі личаки справді допекли йому. Треба його розважити”. — Бгате, — каже, — Іване! Удар ти лихом об землю! Чого таки тобі журитись?
— Як чого? — каже Шрам. — Хіба не чув, що́ на умі в цих мугирів? Задумали чорну раду Іродові душі!
— Та враг їх бери з їх чорною радою, бгате!
— От тобі на́! А хіба ж ти не бачиш, звідки цей вітер віє? Це вже ко́їть не хто, як проклятущий Іванець із низовими комишниками. Так хіба нам сидіти, згорнувши руки, коли огонь уже підложено, і ось туж-туж пожежа схопиться по Вкраїні!
— А що́ нам, бгате, до України? Хіба нам ні́чого їсти, або пити, або ні в чому хо́роше походити? Слава Тобі, Господи, буде з нас, поки нашого віку! Я, бувши б тобою, сидів би лучче дома, та їв би хліб-сіль з упокоєм, аніж мені битись на старість по далеких дорогах та сваритись із міщанами.
— Враг возьми мою душу! — закричав із серця Шрам, — коли я ждав од Череваня такої речі! Ти Барабаш, а не Черевань!
Що́ ж би ви думали? Черевань так і помертвів од цього слова.
— Що́ ж оце ти сказав, бгатіку? — ледве промовив через силу.
— Те, — каже, — що, так як Барабаш казав Хмельницькому: