Та й оглянулись на чубатого запорожця. Запорожець сидить коло хати, та мов і не він, мов і не чує, що круг йо́го наче море йграє.
— Еге-ге! — каже тоді Шрам, — так це із Ни́зу такий вітер віє! — та й догадавсь, що вже огню підложено, уже тільки роздуть, то й зніметься пожежа по всій Україні. Серце в йо́го зомліло, як зміркував собі, що́ то з того може за лихо уродитись! Де ділась зараз і вся досада на міщан!
— Шановна громадо! — каже, — не думав же я й не гадав, щоб кияни пошанували отак мою старість! Чи давно ми були в вас із батьком Хмельницьким? Тоді ви з хлібом-сіллю вихо́дили до нас назустріч, з плачем і радістю нас привітали; а тепер ось старого Шрама, що поруч їхав із батьком Богданом, отак зневажаєте!
— Пан-отченьку ти наш коханий! — каже йому Тарас Сурмач, бо зараз така мова його вгамувала, — хто ж тебе зневажає? Чи це ж проти тебе, батьку, говориться? Є такії, що душать нас, узявши за шияку; а ти зроду нікому злого не заподіяв. Не вважай на їх галас. Мало чого не буває, що п'яний співає! Їдь собі з Богом, поклонись церкам Божим, та й за нас, грішних, прочитай святу молитву.
А Черевань тимчасом усе ждав, поки замовкнуть, бо не любив ніяких сварок; та ото, як побачив, що вже почав той гомін утихати, виїхав із-за Шрама, та й каже:
— Ка-знає, за́ що ви завелись оце, бгатці! Дайте тільки заглянуть нам хоч у одну церкву, а тоді я отут із вами сяду, і вже не знаю, хто переп'є мене в Києві, опріч пана війта.
Міщани вже взяли своє — зогнали трохи криком серце; а Череваня таки й любили, і шанували, бо був козак-друзяка: уже кому чи яка нужда, чи що, то зарятує й визволить. От і давай уже хоч коло цього леститись.
— Оце, — кажуть, — пан, так пан! Дай, Боже, і по вік таких панів! Нема в йо́го ні крихти гордости!
— За те ж йому Біг дав таку золоту й панію, — казали деякі.