сон пророкує дочку із зятем. Дочка в тебе буде на ввесь світ красою, а зять — на ввесь світ славою. Будуть із'їжджатись з усього світу пани й гетьмани, дивуватимуться красі твоєї доні, даруватимуть їй срібло-злото, та ніхто її не обдарує краще од судженого. Суджений буде ясен красою між усіма панами й гетьманами; замість очей будуть зорі, на лобу́ — сонце, на потилиці — місяць”. Так промовила мені, віщуючи, стара бабуся. Як ось, справді, дав мені Господь дочку — справдилось бабусине слово: нівроку їй, не послідуща між дівчатами. Трошки згодом, зашуміло по Вкраїні, закипіло, мов у казані, і стали з'їжджатись у Київ пани та гетьмани, — справдилось друге бабусине слово. Усі дивувались на мою дитину, дарували їй сережки, дорогі перстені; тільки ж ніхто так не обдарував її, як той гетьман, що мені снився. Дорожчий над усі подарунки був його подарунок, і кращий над усе панство і лицарство був молодий гетьман: замість очей — зорі, на лобу́ — сонце, на потилиці — місяць. Справдилося ще раз ворожчине слово. Усіх панів і гетьманів затемняв він красою. І говорить мені: „Не оддавай же, пані-матко, своєї дочки ні за кня́зя, ні за лицаря; не буду женитись, поки виросте, — буду їй вірною дружиною”. Дай же, Боже, і ти, Мати Божа, щоб і це справдилось на щастя й на здоров'я!
Тут саме виїхали вони із-за гори. Перед ними так і заблищало, так і замиготіло, так і замережило церквами, хрестами, горами і будинками. Святий город сіяв як той Єрусалим. Сонце ще не піднялось високо; так не то що церкви й хоромини, та й зелені сади, і все, що́ загле́діло око в Києві, усе горіло, мов парча́ золототканая.
Прочани перехристились і сотворили молитву. А Петро їде собі, і не бачить і не чує нічого: так опента́ла його Череваниха.
Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий наш діду, Києве; бо й велика слава нераз тебе осіяла, і великії злигодні на тебе з усіх боків збирались… Скільки
