сердега мовчки і голову понурив. Далі, надумавшись, і каже:
— Пані-матко! Учора діло пішло було на лад, та й розв'язалось із твоєї ласки. Не по правді ви із своєю Лесею робите. Я до вас із щирим серцем, а ви до мене з хитрощами. Лучче б уже одрізати по́просту, та й годі. Ну, що́ в вас на мислі? Скажи, пані-матко, щиро, чи думаєш ти оддать за мене Лесю, чи в тебе другий єсть на прикметі?
— І єсть, і нема; і нема, і єсть, — каже сміючись Череваниха.
— Що оце в вас за загадки? — аж скрикнув з досади Петро. — Уже коли рвати, то рви не дьоргавши! Скажи мені, пані-матко, щиро, кого ви собі маєте на думці?
— Е, паниченьку! — каже Череваниха, — потривай бо трошки, ще рано брать нас на і́сповідь!
Замовк Петро, понурив голову, а на виду́ поблід, мов хустка: доняла йому до живого Череваниха. Вже й сама Леся, зглянувши на матір, похитала головою.
Усміхнулась горда мати, та й каже:
— Ну, козаче, коли вже тобі так пильно припало, то от тобі уся історія. Леся моя родилась у чудну́ планету; ще як я з нею ходила, приснився раз мені сон дивен, дивен на прочудо. Слухай, козаче, та на ус мотай. Здалось мені, ніби посеред поля могила, на могилі стоїть панна, а од панни сяє, як од сонця. І з'їжджаються козаки і славні лицарі з усього світу — од Подолля, од Волині, од Сіве́ри, і од Запорожжя. Вкрили, бачся, все поле, мов маки зацвіли́ по городах; вкрили, та й стались бити один на один, кому буде та ясная панна. Б'ються день, б'ються другий, — як де ні взявсь молодий гетьман на коні. Усі склонились перед ним, а він до могили, та й поняв ясную панну. Такий то був мені сон, козаче! Проходить день, другий, — ніяк його не забуду. Ударилась я до ворожки. Що́ ж ворожка? Як ти думаєш?
— Я думаю тільки, — каже Петро, — що ти, пані-матко, з мене глузуєш; от і все!
— Ні, не глузую, козаче. Слухай та на ус мотай, що́ сказала ворожка. „А що ж”, каже, „пані? Цей тобі
