і тії шаблі, і вся та зброя сіяє не в одного Череваня в світлиці, і веселить козацькі очі.
Тільки ж Петру, Шрамовому синові, здалось найкраще у пекарні, хоч там не було ні шабель, ні сагайдаків, а тільки самі квітки та запашнії зілля за образами й поза сволоком, а на столі лежав ясний та високий хліб. Так Леся ж усе скрашала собою так, що вже справді годилось би сказати: „У хаті в її, як у віночку; хліб випечний, як сонце; сама сидить, як квіточка”. І розговоривсь із нею Петро, як брат із сестрою. А сама Череваниха була пані ввічлива: знала, як до кого з речами обернутись. Так моєму́ козакові луччої компанії було й не треба: тут би він і засів на ввесь вечір, дивлячись на чорні дівоцькі брови та на шиті рука́ва. Як ось і лізе Черевань, сопучи, через поріг. Уваливсь у хату, та розставивши руки, до його:
— А бгатіку! — і почав цілуватись. — Ну, — каже, — бгате, не вниз ідеш, а вгору. То був козак над козаками, а тепер іще став кращий!.. Меласю! — обернувсь до жінки, от нам зятьок! Лесю, от жених тобі під пару, так, так! Га-га-га! Бач, бгате, який я чоловік? Сам набиваюсь із своїм добром. Так не бере ж бо ніхто, та й годі! Ходімо, бгате, в світлицю; нехай вони тут собі пораються. Жіноча річ коло печі, а нам, козакам, чарка та шабля.
Та, взявши Петра за руку, і потяг до світлиці. Обернувсь козак, переступаючи через поріг — і серце в йо́го заграло: Леся не спускала з йо́го очей, а в тих очах сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не вимовиш ніякими словами. Сподобавсь, видимо, козак дівчині.
— Ось подивись, дідусю, — каже Черевань, привівши Петруся до божого чоловіка, — чи той це Шраменко, що́ переплив Случ під кулями? Їй-Богу, я й досі дивуюсь, що таке молоде, та таке сміле! Пробравсь у лядський та́бор, убив хорунжого і корогов його приніс до гетьмана. Що́ ж би тепер воно зробило!
Божий чоловік положив Петрусеві на голову руку, та й каже:
— Добрий козак; по батькові пішов. Одвага велика,
