— Ми, бгате, в йо́го питали: „Як же ти зоставив свою матір одну з дочкою при старості?” — „Що́”, каже, „козакові матір? Наша мати — війна з бусурманами, наша сестра — гостра шаблюка! Зоставив я їм грошей, буде з їх поки жи́ві; а запорожця Госпо́дь сотворив не для запічка!” Отакий химерник!
Так розпитуючись та розмовляючи, і не зчулись, як настала обідня година. Коли ж саме перед обідом шасть у хату Василь Невольник, і веде за собою слідом божого чоловіка. Ходив старий на торг у Київ, та, попавши там десь дідуся́; зараз і загарбав його до Череваня: дуже кохавсь Черевань у його співах. Як же то зрадів Василь Невольник, побачивши Шраменка! То з того, то з другого боку зайде, розставить руки, здвигне плечима і, бачся, сам собі не йме віри. І божий чоловік зрадів: аж усміхавсь, облапуючи кругом Петра.
Ще веселіш почали́ тоді гомоніти. Леся щебетала як ла́стівочка. Послі обіда божий чоловік іграв і співав усяких поважних пісень. А як одхо́див із Хмари́ща, Петро положив йому гаман гро́шей за пазуху на викуп невольника з неволі, за пан-отцеву душу.
— Смутно мені, — каже божому чоловікові, — що в світі ледащо панує, а добре за працю й за горе не має жадної награди!
— Не кажи так, синку, — дав одвіт божий чоловік, — усякому єсть своя кара і награда од Бога.
— Як же? — каже Петро: — Іванець ось вознесен, а Сомко з моїм пан-отцем гіркую випили?
А божий чоловік:
— Іванця Бог гріхом уже покарав; а праведному чоловікові якої треба в світі награди? Гетьманство, багатство, або верх над ворогом? Діти тільки ганяються за такими цяцька́ми; а хто хоч раз заглянув через край світу, той іншого блага бажає… Немає, кажеш, награди! За що награди? За те, що в мене душа лучча од моїх ближніх? А це ж хіба мала милость Господня? Мала милость, що моя душа сміє і зможе таке, що іншому й не присниться?.. Інший іще скаже, що такий чоловік, як твій пан-отець, уганяє за славою! Химера! Слави треба мирові, а не тому, хто славен. Мир нехай навча-
