стали просити Кирила Тура, щоб не губив невинної душі — куди! І не дивиться. Запрягли коні в ридван, посадили Василя Невольника за погонича і помчали нас із двора. Ми плачемо. А Кирило Тур тоді: „Не плачте, курячі голови! Вам треба радуватись, а не плакати: не в Га́дяч я одвезу вас, а в Хмари́ще”. Ми давай дякувати, а він: „Що́ мені з такої дяки? Тоді мені подякуєте, як на рушнику з вашою кралею стану”. Ми знов так і похололи: із одного лиха та в друге! І таки справді думали, що в йо́го ця думка в серці. Та вже, як привезли́ нас у Хмари́ще, тоді вразький запорожець сміється та й каже: „А ви справді думали, що я такий дурень, як яке Шраменя! Нехай вам цур, вражим бабам! Од вас усе лухо стає на землі! Лучче з вами зовсім не знатись! Нехай лишень зва́рять нам вечеряти: нам іще далека дорога”.
— Куди ж це їм була далека дорога? — спитав Петро.
— У Чорну Гору, бгатіку, — каже Черевань. — Додержав таки Кирило Тур свого слова, що все хваливсь тою Чорною Горою. Я про все розпитав, бенкетуючи з ними за вечерею. Попились вразькі запорожці так, що й повивертались у садку на траві. Думав, що ще й завтра будуть у мене похмелятись; устану вранці, аж їх і слід простиг: такий народ! Так розказував Кирило Тур за вечерею: „Я”, каже, „з са́мого пе́ршу хотів направити братчиків на добру дорогу, щоб Сомка́ з гетьманства не спихали, так що́ ж, коли Іванцеві сам чорт помагає! Уже якими я шляхами до січової громади не захо́див! Так ні, та й годі! От”, каже, „бачачи, що вже тут чортяка заварив собі кашу, то вже Сомко́ві і в сто голів помоги не видумаєш, махнув рукою, та щоб не бачити того лиха і не чути про йо́го, і хотів ото з'їхати з України. Так отже”, каже, „нечистий підсунув під ніс вашу кралю. Тепер уже співайте”, каже, „Сомко́ві вічную пам'ять; не сьогодні, так завтра поляже його золота голова…” Та чи піймеш ти, бгатіку, віри? Як розказував про Сомка, то наче всміхається вразький запорожець, а сльоза в ложку тільки кап!
— Так оце він, — каже Петро, — і сестру й матір покинув для тої Чорної Гори?
