хоч послі й приняв слушну кару од гетьма́на Дорошенка: пропав під кия́ми собачою смертю.
Так то той щирий козарлюга і піп, Іван Шрам Паволо́цький, і славний рицар Сомко Перея́славський, не врадивши нічого супротив лихої української долі, полягли од беззаконного меча шановними головами. Хоч же вони і полягли головами, хоч і вмерли лютою смертю, та не вмерла, не полягла їх слава. Буде їх слава славна поміж земляками, поміж літопи́сами, поміж усіма розумними головами.
Тут би мені скінчити свою історію про ту чорну раду, про ту запорозьку оману; та хочеться ще озирнутись на тих, що послі тої біди остались живі на світі.
Одправивши по пан-отцеві по́хорони, поплакавши та пожурившись, Петро не довго загаявсь у Паволочі. Думав би іти на Запорожжя і розпродав усе своє добро, та я́кось і звернув мислі на Київ. Опинивсь козак коло Хмари́ща. Звонтпив однак, та й дуже, ізблизившись до хутора. Ворота були не причинені; не стеріг їх Василь Невольник.
— Мабуть ніхто не вернувсь у Хмари́ще! — подумав Петро; серце занило. Іде до хати. Квітки коло хати позасихали і позаростали бур'яном. Як ось чує — наче хтось співає стиха. — Боже мій! Чий же це голос?
Біжить у хату, одчинив двері, аж так! І Леся й Череваниха обидві в пекарні.
— Боже мій милий! — крикнула Череваниха, сплеснувши руками.
А Петро, як ускочив у хату, то й став у порога, як укопаний. А Леся як сиділа на ослоні коло стола, то так і осталась, і з міста не зворухне́ться. Та вже Череваниха почала́ Петра обнімати; тільки вже тепер пригортала до себе з щирим серцем, як рідного сина. Петро тепер уже сміло підступив до Лесі, обняв і поцілував її, як брат сестру; а вона аж слізоньками вмилась. Довгенько з радощів не змогли до себе прийти; плакали, сміялись, розпитували, і одно одному перебивали.
Як ось — у двері сунеться Черевань. Насилу переступив через поріг од радости: тільки „бгатіку!” та й кинувсь до Петра, розставивши руки; обіймає, ці-
