в полі!” — так саджай його на мого коня і проведи до Бугаєвого Дуба, а я вже знатиму, де з тобою злучитись”.
Смутно було тепер Кирилові Туру сідать на коня, що для Сомка́ наготовив, а ще смутніш їхати до старого Шрама та розказувати, що вже Сомко́ між козацтво не вернеться.
А Шрам бідаха жде, не дождеться його під Бугаєвим Дубом на Бабичівці. Загле́дівши оддалеки́ двох козаків, аж не встояв на місті, — скочив на коня і підбіг назустріч. Як же побачив, що Сомка́ немає, то й голову повісив. І питав би, і питать боїться, та вже насилу зміг промовити:
— А де ж Сомко?
— А ти справді поняв мені віри? — каже Кирило Тур. — Отак мороч людей, то будеш запорожцем!
— Кирило! — каже Шрам: — Годі юро́дствувати, бо й голос тебе не слухає. Коли не вдалось, то хоч скажи, чому?
— А от чому, — каже запорожець. — Сомко́, коли хочеш знати, такий же дурень, як і ми з тобою. „Чужою смертю волі купувати не хочу!” Уже я йому й отчи́зну, уже я йому й правду під ніс тикав, а він своє та й своє. Сказано — дурному хоч кіл на голові теши! З тим його й покинув, бодай лучче покинув свою голову!… Прощай!
— Що́ ж ти тепер думаєш із собою чинити? — спитав Шрам.
— А що́ ж? Уже ж пак не те, що ти. Живий живе гадає… Оце, поїдемо до превражого сина Гвинтовки та вкра́демо ще раз Череванівну. Мабуть, їй на віку́ написано моїх рук не минути. Махнем аж у Чорну Гору та й заживемо́ там, п'ючи́ та гуляючи. Прощайте, прощайте!
І, вклонившись низько Шрамові з сином, повернув коня і полину́в із побратимом до Гвинтовчиного хутора.
Аж ось наздоганяє його Петро Шраменко.
— Чого ще оцей бабський реп'ях од мене хоче? — каже зупинившись Кирило Тур.
— Кирило! — каже Шраменко, — у тебе душа щира, козацька…
