трави, що тільки притулю́, так ік нечистому й порозпадаються. Ке лиш сюди ноги.
— Підожди, брате, — каже Сомко: — скажи перше, а ти ж як звідси вийдеш?
— Що́ тобі до мене? Іди лишень ти, а я найду собі дорогу…
— Е, ні, мій голубе! Цього не буде. Нехай той гине, на кого Госпо́дь показав перстом своїм! Чужою смертю я волі купувати не хочу.
— Смертю! — засміявшись, каже Курило Тур. — Ка-знає що́ городить! Мабуть, тут од вологости в голові тобі завернулось. Може, думаєш, я тут довго сидітиму? Найшов дурня? Ще до схід сонця опинюсь на волі…
— Як же ти вирвешся звідси?
— Як? Так як Бог дасть… мені вже про те знать. Хіба не чував ти про наших характерників, що намалює у́глем на стіні човен, сяде та й попливе, неначе по Лиману? А Кирило Тур хіба вже дурніший од усіх, щоб і собі чого такого не видумав?
— Дивно мені, — каже Сомко, — як у тебе достає охоти жартувати, одважившись на смерть!
— Ех, пане мій милий! — одвіту́є Кирило Тур. — Хіба ж уся жизнь наша не жарти? Помаже по губа́х медом, ти думаєш: отут то щастя! Аж глянеш — усе одна омана! Тим то й кидаєш її нізащо. Та що́ про те балакати! Ну, лиш давай мінька на одежу.
— Ні, мій голубе сизий, цього не буде!
— Як не буде? Так оце я перед Шрамом брехуном зостанусь? А щоб же ти цього не дождав! Я тільки й радувавсь, що отже — кажу — старий буркун побачить, що й наш брат, запорожець, не зовсім ледащо; а ти в мене й послідню радість однімаєш!
— Невже оце, щоб тільки оправди́ть Запорожжя перед Шрамом? — питає Сомко.
— А тож якого мені ще біса? — каже Кирило Тур. — Ти ще подумаєш, що в мене на умі, як там кажуть, отчи́зна! Що от би то визволю своєю головою Сомка́, — він тепер більш потрібен… Ка-знає що́! Так робить тільки, хто й того не розшолопає, що своя сорочка до тіла ближче. То якби́ пришлось положить голову за дітей, або́ що, так це було б святе діло, бо
