муками! Бачу по твойму голосу, що ти, як паскудний червяк, живучи́ під землею, звик іссати кров християнську! Так упивайся ж, гадино, у моє тіло! Не почуєш ти, пакосний, як Сомко́ стогне!
— Добре, їй-Богу добре! — каже тоді Кирило Тур своїм голосом, ховаючи ніж за халяву. — Їй-Богу! — каже, — мені здається, що я смик, а всі люди скрипки: як поведу, так вони і грають! Не життя я на світі коротаю, а весілля справляю.
— Що́ це! — каже Сомко, — невже я од нудьги починаю з маро́ю розмовляти? Скажи на ім'я Боже, чи справді ти Кирило Тур, чи це вже моя голова починає з печалі туманіти?
Запорожець зареготав:
— Ще й питає! А яка б же шельма, опріч Кирила Тура, пробралась до тебе через три сторо́жі? Тільки він один зачарує всякого так, що й саме не тямить, що робить.
— Що́ ж ти мені скажеш?
— А о́т що я тобі скажу. Давай лишень мінька́ на одежу, та виходь із ції́ пакосної ямки. Тут тільки б гадині жити, а не чоловікові. Уподобав же чорт знає що́! Там тебе під Бугаєвим Дубом жде такий же дурень, як і я: паволоцький піп із попеням. Уже вертавсь у Паволоч, думав, що ти попавсь навіки чорту в зуби, так їхав рятувати паволочан. Тетеря бач, пронюхав, що́ тут ко́їть супротив його Шрам, та, пронюхавши і давай тиснуть паволочан — притьмо́м хоче зруйнувати місто; так їхав Шрам рятувати. А я послав козака навпе́рейми: „Постривай”, кажу, „попе, ще може вернемо со́кола з клітки!” А тут і поміж миром пустив таку поголоску, що Сомко́ вже на волі, так куптесь і ждіте гасла. Ти, може, не знаєш, сидячи тут, що вже розжував усяк харцизяку Іванця. Тепер тільки гукнеш по Україні, так тисяча тисячу попихатиме та до тебе бігтиме. Підні́муться й тії, що не були на раді; бо на раду позла́зилась до Йванця тільки сама погань з України, а добрі люди не поняли́ гольтяпакам віри. Тим то Іванець із поганцями таке лихо і вко́їв! А з Запорожжя теж тільки самі пали́води на Україну вийшли, а що зосталось доброго, те все тепер за тебе, тільки озвешся, руку по-
