йому дру́жби. А наші дундуки подякували мені кия́ми. Отака в світі правда!
— За́що ж ти на йо́го злишся?
— Я то вже знаю, за́що! У мене своя приключка, а в тебе своя. Я в тебе не питаю, не питай і ти в мене. Не гай мене, пане ясновельможний, та коли хочеш, щоб я тобі подякував за сотницький уряд, що настановив мене сотником, скажи мені тільки, як до йо́го добраться.
— От як, — каже. — Візьми ти оцей перстень. Пропустять тебе з ним, куди схочеш.
— Гарна каблучка, — каже Кирило Тур. — Ще й сагайдак із стрілкою на печаті вирізано.
А Брюховецький: — Це, коли хочеш знати, той самий перстень, що покійний Хмельницький зняв у сонного Барабаша. Я сам їздив із цим зна́ком і в Черкаси до Барабашихи. Покійний гетьман подарував мені його на пам'ятку.
— Еге! — каже Кирило Тур: — що́ то з доброї руки подарунок! Так от він на добро й здався, — та й вийшов із світлиці.
Іванець сам провів його за двері, а він йому шепче:
— Лягай спати, не турбуйсь. Перед світом приснивсь тобі сон, перед світом і справдиться.
Пішов Кирило Тур, похилившись, у своїй відлозі з горбом. Ніхто б не пізнав тепер його молодецької ходи́, ні високого ста́ну. Так собі наче горбатий дід. Уже надво́рі стемніло. Ось добирається він до Сомко́вої глибки. Зараз у надвірніх дверей стоїть козак із ратищем. Наставив супротив Кирила Тура ратище:
— Геть!
— А це що́? — каже йому потиху Кирило Тур, показуючи на руці перстень.
Скоро взрів сторож гетьманський знак, зараз і одчинив двері.
За тими дверима ще двері. Ізнов коло дверей козак… Каганчик стоїть у стіні на віконці. І той пропустив мовчки, як побачив перстень. За тими дверми ще треті двері, і третій козак при дверях сторожем. Узяв Кирило Тур у йо́го каганчик і ключ од глибки.
— Іди, — каже, — до свого товариша. Я буду спо-
