— І, пане ясновельможний! Про що ви турбуєтесь! — сказав козак Сердюк. — Та ми за вас усі голови положимо!
— Голови! — бурчить Іванець. — Було б з мене й одної голови, якби хто зумів її положити, щоб довіку не встала.
Усміхнувсь Петро Сердюк та й думає: — Підтоптавсь, підтоптавсь наш гетьман!
А він іде, тяжко ступаючи, справді мов п'яний; далі знов пробовкне де-яке слово, і все на Сомка́ наворочує, чи не догадається Сердюк; а Сердюкові Петру ще таки не вдогад. Як же почали́ вже зближатись до замкового будинку, то Брюховецький і каже:
— Чи бачиш ти, Петре, коло стані, при самій землі віконце? Там сидить у мене вельможний Сомко́, що гордував колись усіма, і не було йому рі́вні на всьому світі. Як тобі здається це диво?
— Диво велике, — каже Петро Сердюк, — ні́чого сказати. — Служить вам добре фортуна, пане гетьма́не.
— Отже я розкажу тобі щось іще дивніше. Ось слухай лишень, братіку, який мені сон сьогодні передсвітом снився. Здається, йшов я п'яний додому, от до цього будинка, і прийшов, і ліг спати, і виспавсь, і проснувсь ранком, — проснувсь, аж мені кажуть, що вночі чудо велике створилось: Сомко́ві миш голову одкусила! Як тобі здається, Петре? Проти чого цей сон мені приснився? Коли б ти мені цей сон одгадав, знав би я, як тобі оддячити.
Загадавсь козак, далі, помовчавши, й каже:
— Що́ ж, пане гетьмане, себто проти того, щоб запорожець перекинувсь пацюком?
Обняв Іванець Петра Сердюка за ці слова. Далі, ввійшовши до світлиці, зняв з руки щирозлотий перстень та й каже:
— Оця каблучка всякого переверне в такого пацюка, що пробереться хоч крізь дванадцятеро дверей, куди треба. Візьми, надінь, ніде тебе не зупинять. Що́ ж ти одступаєш, наче од лихого зілля?
— Того одступаю, — каже Сердюк Петро, — що, хоч низо́вець на всяке характерство здатен, та за таке
