І третій: — Щоб тебе пекло та морило! Щоб ти не знав ні вдень, ні вночі покою!
І четвертий: — Щоб тебе, окаянного, земля не приняла́!
І п'ятий: — Щоб ти на страшний суд не встав!
І, вийшовши з раднього колеса, забрали свої коні з чурами та й рушили до Низу.
А Іванцеві того було й треба. Посміявшись доволі з своїми розбишаками, каже:
— Ну, тепер, братчики, нам своя воля. Одбули́ ми дурне мужицтво, одбули́ міщан, одбули́ й старих дундуків. Тепер пийте, гуляйте і веселітесь. А мене щось на сон знемагає. Піду одпочину трохи. Петро Сердюк! Проведи, брате, мене до господи.
Пішов Іванець до гетьманського дво́ру в замок, похилившись на козака; ледве ноги волочить, що аж низове козацтво стиха глузувало.
— Підтоптавсь, — кажуть, — наш Іван Марти́нович.
— Іще б не підтоптатись, стільки діла наробивши!
— Та, ма́буть, і в головку на радощах лишнє закинув.
А він, клятий, ні од праці не втомився, ні од горілки не впився. Його лукавий мозок коверзує собі нову думку: як би того безталанного Сомка́ до посліда́-години допровадити! Плутаючи по дорозі ногами і зажмуривши очі як кіт, Брюховецький крізь зуби почав так против своєї думки закидати:
— Чи чував, ти, братіку, щоб миш одкусила коли голову чоловікові?
Засміявсь козак: — Це, пане ясновельможний, тільки таку гу́торку проложено.
— Гм! — каже Брюховецький, — проложено! А з чогось же то її взято… Ох, ноги зовсім не несуть! Вража старість надіходить. Чи випив чоловік кубок меду, чи не випив, уже й голова й ноги хоч поодтинай.
— Це ви, пане гетьма́не, — каже Петро Сердюк, — на радах так уходились.
— Ох, на радах, на радах! — мимрить Брюховецький. — Послужив я козацтву щирою душею, а як то мені козацтво послужить!
