— Покинь тепер усіх Череванівен, синку! — каже понуро Шрам. — Нехай хапають кого хотя. Рушай за мною; нам тут нема більш діла: заклювала ворона нашого со́кола!
Ні́чого й казати Петрові. Поїхав за пан-отцем, похиливши голову, а серце, ти б сказав, на́двоє розрізано!
Аж ось гукає Черевань: — Бгатіку! Постривай, дай хоч подивитись на тебе.
Зупинився Шрам.
— Де це ти, бгате, був у цю заверюху?
— Що́ про те питати, чого не вернеш? — каже Шрам. — Прощай! нам ні́коли.
— Та постривай бо! Куди ж ви оце? Ну, бгате, от я й на раді з тобою був, — бодай ніхто вже не дождав так радувати! Що́ ж із того вийшло? Тільки бо́ки потрутили, та один розбишака трохи не вколошкав. Що́ ж мені ще звелиш чинити?
— Шкода́ вже тепер нашої праці, брате Михайле! — каже Шрам. — Їдь собі з Богом до Хмари́ща. Скажуть, ма́буть, швидко й усі амінь.
— А не будеш же мене більш узивати Барабашем? — питає Черевань.
— Ні, — каже Шрам: — Барабашів тепер повна Україна.
— Їй-Богу, бгате, я кричав „Сомка” так, що трохи не луснув! Ох, у нещасливу годину, бгате, ми виїхали з Хмари́ща! Як то моя Леся почує про цю раду! Підождіть же! Куди ж оце ви, бгатці?
— Куди ми їдемо, — одвіту́є Шрам, — там тобі не бувати.
— Та по правді сказавши, бгате, я й не хочу. Добре й під Ніженем огрілись. Ось до якого часу блукаю не обідавши. А бідолаха Сомко́! Що́ то він тепер?
— Ну, їдь же собі обідати, — каже Шрам, — нам ніколи. Прощай!
— Прощайте й ви, бгатці! Та заїздіть, упоравшись, у Хмари́ще: вдаримо, може, ще раз лихом об землю.
— Ні вже! — одвіту́є Шрам. — Тепер про нас хіба тільки почуєш. Прощай навіки!
Та й обнялись обоє перш із Череванем, а потім
