І почав чорний люд розхо́дитись. Замовкли й музики, затихли і скоки і веселі гопаки по полю. Незабаром стало кожному розумно, що ні́чого гаразд веселитись.
Як ось почали́ роз'їжджатись із Ніженя й шляхта, державці, що були понаїжджали підчас тієї ради. Інший привіз і жінку й дочку. Така то була думка, що тепер з'їхалось з усієї гетьманщини рицарство, так чи не пошле Бог пари. Аж тут не весілля вийшло. Як почала́ по дво́рах поратись військо́ва голота з запорожцями, то рад був інший, що з душею з міста вихопивсь. Інший же вихопивсь, а другий там і голову положив, обороняючи свою худо́бу й сем'ю; а до́чок шляхетських і старшинських козаки собі за жінок силою інших похапали.
Кому ж пощастило улизну́ти за ца́рину, тії, як од собак, мусіли од запорозької голоти одбиватись. Оце їде зна́чний чоловік у кованому возі, та й шаблю держить голу, або рушницю при плечі. Слуги їдуть кінно округ воза. А за ним низовці, о́хляп на міщанських конях, женуться як шуля́ки. Хоч стріляй, хоч рубай, лізуть наче скажені. Боронить, боронить пана з сем'єю челядь, та як зва́лять одного, другого запорожці з коня, так хто оставсь — урозтіч! А вони, окаяннії, ко́ней зупиняють, у колесах спиці рубають, вози перевертають, панів із карма́зину і з саєти обдирають. По полю не один віз з покаліченими кіньми валяється, не одна вдова плаче по мужеві, не один бідаха, конаючи в крові́, тужить, що не поліг під Берестечком. А там скрізь порозламувані скрині; одежа лежить розкидана, кривава, пороздирана; пух із перин, наче сніг, летить по вітру: усюди розбишаки шукали грошей, усе пороли, розбивали, розкидали. Черевань, ди́влячись, аж іздригається. Довелось би й йому таке лихо, якби не блакитна стрічка в ковнірі.
Це ж одні так бідували, а другі давали таки добру одсіч харцизякам. Інші догадались викидать із возів одежу: знімали з себе жупа́ни-луда́ни, блавата́си й єдамашки, та ки́дали під ноги запорожцям, аби їх неситу заздрість зупинити. А запорожець підхопить, ткне під себе та знов навздогін.
