— От що! Посунулись деякі з наших через горо́ди, стали поратись коло панських дворів, так братчики їх кия́ми. „Убирайтесь”, кажуть, „ік нечистій матері, мужва невмивана!” та й виперли за місто. Наші почали́ були пручатись: „Ми ж тепер усі рівні!” — „Ось ми вас”, кажуть, „порівняємо батогами! Ховайтесь, вражі діти, заздалегідь по запічках, поки не здобули́сь лихої години!”
— Еге! Так отака нам дяка! — закричали тоді при́водці (у кожної купи був свій ватажо́к). — Стійте ж, братці! Коли ми помогли кому злізти на гетьманський стіл, так зуміємо і з стола зопхнути! Куптесь у полки, кричіть „у раду!” Визвольмо Сомка та Васюту з неволі: тії за нас уступляться!
Заворуши́вся люд, загомонів; піднявсь по всьому полю галас. Тільки нічого з того не вийшло. Інші, поміркувавши, кажуть:
— Ні, вже, ма́буть, шкода перемішувати тісто, вийнявши з печі! Яке посадили, таке і спечеться. Буде з нас і того, що потанцювали днів зо два з запорожцями.
А другі:
— Шкода́, шкода́! Козацтво тепер стоятиме усі водно; полатають нам боки, та з тим і додому вернемось. Втікаймо лучче заздалегідь!
Тимчасом деякі ведуть таку розмову:
— Я собі таки піймав із воза в та́борі сало! Буде жінці та дітям до Пилипівки!
— А я пшона мішок! Коли б хто поміг доперти до хутора.
— Ге! Що́ ваше сало та пшоно! — каже третій волоцюга. — Я он попав був жупан такий, що пари волів сто́їть, та га́спидський козак дав келепом по руці так, що не рад би й шестерику́! Тепер са́ме в косовицю доведеться попоноси́тись із рукою! І чарки горілки не заробиш. От тобі й рада!
— Рушаймо, рушаймо додому, поки ще й ніг не поперебивали, мов кабанам у горо́ді! — кажуть мужики. — Ніде правди діти, не на добре діло ми пустились! Ліпше зробили наші сусіди, що не послухали запорожців. Тепер стидно в село й очі появити: довіку будуть дражнить чорною радою!
