З півгодини ще не знали селяни, що́ між козацтвом робиться. Як же вже рушив Брюховецький з кня́зем до присяги у місто, тоді по всьому полю чернь загукала:
— Хвала́ Богу! Хвала́ Богу! Наша взяла́! Нема тепер ні пана, ні мужика, нема ні вбогих, ні багатих! Усі поживемо́ в достатках!
— Що ж, брати́ща? — кажуть інші: — рушаймо панським добром ділитись! Повне місто тепер панства.
— Е, ще буде час у місті погуляти! — одвіту́ють другі: — а он козацтво Сомкі́в та́бор грабує. Дурна Сомко́ва старшина понабирала з собою самих карма́зинів повні вози.
— Ну, хто куди любля́! Усюди є об віщо погріти руки!
І от — одна купа сюди, а друга туди, одна сюди, а друга туди: половина люду до міста повалила, а половина чкурну́ла до Сомко́вого та́бору. По полю пооставались тільки гуляки, що на радощах понаймали музи́ки та й водяться з ними купами, танцюючи.
Чудно було Петрові та й Череваневі дивитись на тії музи́ки та гопаки у такий смутний час, що плакати б усім треба, а не веселитись. Коли ж ва́лить, мов тії хвилі, люд од та́бору; а назустріч йому купа селян од міста.
— Куди ви? — питаються.
— А ви куди?
— Ми до Сомко́вого та́бору.
— А ми до міста. Там, кажуть, є пожива!
— Е, чорта з два!
— Як?
— Так, що не пускають! Московська сторо́жа не пускає нашого брата в місто!
— Шкода́ ж і до табору! Козаки самі там пораються, а нашому брату дають оглоблею по гамалику́!
— Що́ ж оце? Так це нас козаки, ма́буть убрали в шори?
— Трохи чи не так, як Виговський Москву!
Як ось надбігають іще новії купи.
— Біда! — кричать, — пропала справа! Чи чули, що́ кажуть запорозькі братчики?
— А що́ ж вони там кажуть?
