— Послухай, братіку мій любий! — озвалась тоді Черева́ниха: — як говорив ти з Костомарою, то в мене чогось наче мороз поза шкурою пішов.
— Ось лихо! — каже, обертаючи теє в жарт, Гвинтовка: — чи не пристрів тебе, сестро, Костомара? У йо́го, кажуть, ледачі очі: гляне на коня, зави́дуючи, то й коневі не минеться.
— Од пристріту, братіку, я дала б собі раду; а од твоїх річей голова в мене завернулась.
— Бо не жіноче діло до них дослухатись! — сказав понуро Гвинтовка.
— У такому, братіку, великому случаю, як оця рада, що громада, те й баба. Не перебивала я ваших річе́й козацьких за обідом; а зоставшись на самоті, не во гнів тобі скажу́, що мені чогось страшно зробилось. Ми ж ізмалечку, брате, навчені закону Божого… Душа в чоловіка одна, що в козака, що в жінки: занапастивши її, другої не добудеш…
— Що то зна́чить жить під самим Києвом! — перебив її Гвинтовка: — зараз і видно чернечу науку. А в нас у Ніжені так жінок розумні люди учать „Жіноча річ коло припічка!”
Та й вийшов із світлиці.
Стало вечоріти. Вернувсь ото Петро Шраменко. Розказує й цей, що бачив у Романовського Куті. Черева́ниха ж із Лесею вжахнулись і поблідли на виду́, та й Черевань понурив голову, а Гвинтовка слухаючи тільки всміхається. Дивиться Череваниха на брата і не йме очам своїм віри: що звідусюди надіходять непотішнії вісті, усяке тривожиться, сумує, а йому про все байдуже, йому мов у казці кажуть про тих зрадливих запорожців та про тії чвари.
Чом же оце — тепер спитаюсь я — чом оце Петро і Леся не зі́йдуться і поговорять? То було таки, хоч і стереглись одно одного, та все-таки й повітаються й погу́торять де́ про що, як брат із сестрою, а тепер бояться й очей звести одно на одного. Е, шкода́ й питати! Єсть у їх у обох якась думка, тайна, невимовна. Раді б вони ту думку задавить як гадюку-спокусницю, а тимчасом против волі голублять її в серці. Тим то вони
