А військовий писар, хоч і чув, та не озиравсь. Він своє козакам провадив.
— Пане писарю, — каже Сомко, перестрівши його. — Що оце в тебе за порядок? Хіба на те я дав тобі бунчука?
А той уклонивсь, правда, низенько, та й каже:
— Та от, пане ясновельможний, яке тут лихо. Недалеко звідси табор запорозького гетьма́на…
— Гетьма́на! — крикне Сомко, що аж покрив увесь галас. — Хіба в тебе й опріч мене єсть гетьман? Так убирайся ж до йо́го їздить на свинях! — і вирвав у йо́го з рук бунчук гетьманський.
Почувши Сомків голос, зараз круг його всі замовкли. — Гетьман, гетьман прибув, — пішло скрізь по та́борові; і скоро рознесла́сь така чутка, зараз деякі бурлії схаменулись, подумали про свою голову. Сомко бо жартів не любив. Щирий і незлобивий був рицар, та вже ж як і допечуть йому, то стережись тоді кожен. У та́борі в йо́го або в похо́ді знай свою лаву — не так, як в інших. Тим то й били сомкі́вці неприятеля всюди, де тільки стинались. Знали, чого сто́їть Сомко, усі старії, зна́чні козаки; а військо́ва чернь про те байдуже: їй аби воля. От під цю то волю й під'їхав Іванець із своїми запорожцями, і пішло усе як у казані кипіти.
— А що́, пане гетьмане? — каже Шрам. — Може, ще й тепер за свого писаря заступишся?
Сомко тільки махнув рукою, і поїхав до свого наме́ту.
— Дай лиш, сину, мені свого бунчука, — каже Шрам: — я ліпше од якогоне́будь недоляшка в тебе попорядкую.
Сомко оддав йому мовчки.
— Бідна козацька голово! — подумав сам собі Шрам. — Отак то завсегда́ доводиться нам та честь та слава! Збоку дивляться люди, дивуються, що блищить, сіяє, а в серце ніхто не загляне. Тут день і ніч мізкуєш розумом, не знаючи спочинку, а тут під боком гадюки сичать і на твою душу чига́ють.
Так собі мізкуючи, обійшов він з бунчуком увесь та́бор і всюди постановив варту, щоб ніхто вночі з та́бора не вештавсь, і до та́бору нікого без оклику не зве-
