гуща; той туди, той туди йде, і жадного порядку між ними немає. А тут ще почало́ темніти, так Сомкове військо — наче те море, що спереду ще хоч видно, як хвилі ходять, а дальш, у темноті, так уже тільки реве та бурха́є.
Добравшись до свого намету, Сомко́ зараз звелів позвать перед себе Вуяхевича. Кинулись шукати його по та́бору, та не так то його й знайти у такій мішанині. Сомко́ напавсь на підручників генерального писаря, сердивсь, кричав; далі бачить, що тим серцем мішанині таборовій не запобігне, розіслав старшину по всьому обо́зові козаків гамувати, а сам сів на коня і поїхав поміж наметами. Шрам їхав за ним, похмурний, як ніч, що надіхо́дила.
Аж ось і генерального писаря узріли. Той давно вже їздив по та́бору, гамуючи козацтво, тільки од його гамува́ння іще гірш підіймавсь гомін.
— Вражі діти! — кричить, — печкури́! Навчимо ми вас старшину шанувати! Не будете ви в нас копи́лить губу, як тії запорожці, що всі в їх рівні. Порівняємо ми вас так, що й не захочете. Мало чого не буває, що запорожцям усюди своя воля, що з ними старшина й гетьман за панібрата. Пожалуй! У їх нема ні вбогих, ні багатих; так на те ж вони запорожці, козаки над козаками. А ви що? Мужики! Тая ж мужва! Та ми вас, вражих дітей, батогами! Ось нехай лиш рушать раду, — ми вас повернемо в земляну́ роботу! Дамо ми вам знати козацькую вольность!
Так вигукував військовий писар, і байдуже йому, що круг йо́го наче море йграє. І так як от хвилі розходяться перед байдаком, а ззаду знов буркочучи́ зливаються, так тії козаки спе́ршу розступляться, щоб дать дорогу писарському поїзду, як же проїде, то й зачнуть іззаду вигукувати:
— Чи чуєте, що́ пан писар глаго́ле? Ми мужва! Нас батогами! Сипать вали по города́х нас приставлять! Так ми будемо працювати, а старшина одпасувати боки, орудуючи нами? І так, ще мало нам зневаги? Вали сипати? Не діждуть же вони цього!
— Не діждуть, не діждуть! — гукали ще голосніше тії, що були дальш од писарського поїзду.
