уро́чище, аж ось перегородила їм дорогу процесія: несли́ ме́ртвого.
Питається Шрам: — Кого ховають?
Кажуть: — Війте́нка.
— Що сьогодні з Домонтовичем на Божий суд ставав?
— Того самого. Не послужила фортуна горопасі. Тільки стяли́сь на шабля́х, зараз так і положив його вражий карма́зин.
— Е, ні, бо! — перебив тут хтось ізбоку. — Перше Домонто́виченко влучив війте́нка по лівій руці, — кров так і задзюркотала. Мій батько сам там був, так розказував. Шарпонув та й каже: „Годі, буде з тебе!” А війтенко: „Ні, або мені або тобі не жити на світі!” — „Так нехай же”, каже, „Госпо́дь упоко́їть твою душу!” та й почав налягати ще більш на війте́нка. Поплямував його скрізь ранами. „Ей, каже, годі! Пожалуй сам себе!” А той маха́ та й маха́ наосліп, аж поки дано йому так, що й покотивсь, як сніп.
— Нехай, нехай! — каже ще один, ідучи мимо. — Візьме колись і наша!
Дииться Шрам, аж за труно́ю того війте́нка трохи́ не ввесь Ніжень піднявся; і все сами́ міщани: жадного в карма́зинах. Дивиться Васюта, аж за міщанами сунуть і козаки ніженські; і все тільки товари́ство: жадного сотника ні ота́мана. Ідуть, уту́пивши очі в землю, і мов не бачать ні гетьма́на, ні Васюти з старшиною. Шрам тільки похитав головою. Нічого не сказав і Сомко́, ди́влячись, що козаки, замість та́бора під містом, опинились на війте́нкових похоронах, наче в свого полковника, та ще під такий великий час. А старшина тільки між собою зглядувалась. Зрозумів, мабуть, щось і Васюта; бо, скоро, перейшли похорони, зараз, одклонившись гетьма́нові, повернув до свого дво́ру. Старшина ніженського по́лку теж роз'їхалась по дворах; а з других полків поїхали за Сомком до та́бора. А табор Сомків стояв під Ніженем, за Біляківськими левадами.
Доїжджають до та́бора, аж у та́борі ще оддалеки́ чути гомін, галас. Приїжджають ближче, аж округи та́бора жадних беке́тів. Козаки змішались, як у бразі