те, що або пан або пропав; то не кожен писався власним прізвищем.
Отже минули, мов короткі свята, десять рік Хмельниччини. Вже й сини Шрамові підросли і допомагали батькові у похо́дах. Двоє полягло під Смоле́нським; оставсь тільки Петро. Іще таки й послі Хмельниького нераз дзвонив старий Шрам шаблею; далі, почуваючись, що вже не служить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи, та й почав служити Богові. Сина посилав до військового обозу, а сам знав одну церкву.
„Вже”, думав, „Україна ляхам за себе оддячила, недоляшків вигнала, унію стерла, жидову передушила. Тепер нехай”, каже, „живе громадським розумом”.
Коли ж дивиться, аж ізнов не гаразд починається на Вкраїні. Свари та чвари, і вже гетьманською булаво́ю почали йгратись, мов ціпком. Повернулось у старого серце, як почув, що козацька кров іллється понад Дніпром через Виговського і через навіже́ного Юруся Хмельниченка, що́ одержав після його гетьманування; а як досталась од Юруся булава Тетері, то він аж за голову вхопи́вся. Чи молиться, чи Божу Службу служить, одно в його на думці: що ось погибне Україна од цього не́друга отчи́зного і похлібці лядського. Було чи вийде серед церкви з наукою, то все одно мирянам править:
— Блюдітеся, да не порабощені будете; стережітеся, щоб не дано вас ізнов ляхам на поталу!
Як же вмер Паволоцький полковник, що послі Шрама уряд держав, та зійшлась рада, щоб нового полковника вибрати, він вийшов серед ради у попівській рясі, та й каже:
— Діти мої! Наступає страшна година: перехри́стить, мабуть, нас Госпо́дь ізнов огнем та мечем. Треба вам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця. Послужив я православному християнству з батьком Хмельницьким, послужу вам, дітки, ще й тепер, коли буде на те ваша воля.
Як почула ж се рада, то так і загула од радости. Зараз окрили Шрама шапками, військовими корогвами, дали йому до рук полковницькі клейноди, вдарили з гармат, та й став пан-отець Шрам полковником.
