— Що буде, те й буде, — каже Петро, — а буде те, що Бог дасть.
— Що? Може, думаєш, ваша візьме? — крикнув грізно супроти́в йо́го батько Пу́гач. — Чортового батька візьме! Не дурно ми вчора з Іваном Марти́новичем стрічали царськи́х бояр, а вже стрічали ми їх не з порожніми руками. Перевернемо ми догори усю вашу старшину!
— Знаєш, що́, батьку? — каже йому Петро. — Шкода́, що молодому старого не до ладу вчити, а я сказав би тобі гарну гу́торку: „Не хвались, та Богу молись”.
— Молились, козаче, ми вже Йому добре, — одвіту́є батько Пу́гач: — уже Госпо́дь усі душі привернув до нашої сторони. Підвернемо тепер ми під корито ваших полковників та гетьманів; заведемо́ на Україні інший порядок; не буде в нас ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого; усе буде в нас обще… Е козаче! — каже знов ласкавим голосом, — та в тебе, бачу, нема ложки! Що то не нашого поля ягода! У вас, городови́х, усе не по-людськи робиться: їдять із срібних мисок, а ложки при душі кат-ма. Зробіте йому, хлопці, хоч із бересту або з скоринки ложку, а то скаже батькові: „Там вражі запорожці голодом мене заморили”. І так уже старий пеклом на нас дише.
На обід у запорожців мало подавали м'ясива, а все тільки рибу. Добрі молодці, як ченці, м'яса не любили. Посуда була вся дерев'яна, і чарки й коряки — усе з дерева. Трапезуючи, добре тягнули братчики горілку, мед, пиво, однак ніхто не впивсь, так то вже повтягувались.
Більш од усіх пив на цей раз Кирило Тур: хотів, ма́буть, бідаха завдати собі хмелю, щоб не так боліли плечі, та й хміль не подолів його. Зробивсь тільки дуже веселий, і як устали з-за обід, та як почали́ братчики танцювати під бандуру, він і собі пішов навприсядки; качавсь колесом і виробляв такі викрутаси, що ніхто б і не подумав, що цього козака бито недавно кия́ми. Запорожці не навтіша́лись із такої терпеливости.
