кого веселого молодця́, що ти б сказав — він на весілля прибравсь. Глянувши на цей плач та обнімання, став серед хати, здвигнув плечима, руки розставив, та й каже:
— Ну, що ти з цими бабами чинитимеш? І по́рання покинули! Уже правда, що тільки нагадай козі смерть! Що ж? Хіба мені самому пекти млинці для пана ота́мана? Годі, кажу, вам рюмати; не де в біса дінусь, вернусь іще сто раз до вас, нікчемне ви бабство!
— Ну лиш підперізуйсь, — каже батько Пу́гач, — я довго ждати не буду. А ти що за чоловік? — обернувсь до Петра.
Той мовчки дививсь на все, що перед ним діялось. Сказав йому своє ім'я й прізвище.
— А! — каже, — син того навісноголо́вого попа, що мішається не в своє діло. Ось ми вам хутко втремо носа: Іван Марти́нович уже під Ніженем; на́вчить він вас панувати та гетьманувати!
Знайшов би Петро, як одвітувати мужикуватому січовому дідові, якби коли перше; а тепер довга хвороба охолодила йому кров, що мусів він лучче замовчати, ніж ізмагатись без пуття із завзятим дідуганом.
Скоро одягсь Кирило Тур, зараз батько Пу́гач із своїм чурою встав, помоливсь до образів, подякував за хліб за сіль та й пішов з хати.
А Кирило Тур уклонивсь матері, та й каже веселенько:
— Прощай, матусю! Прощай сестро! Прощай і ти, брате! — обернувсь до Петра, та й пішов боржій із хати.
Матері й сестрі здалось, що бачать його уже востатнє; кинулись за ним, хотіли хоч обняти його на прощання. А він скочив на коня, та й почав його крутить та ки́дать на всі боки, що ні мати, ні сестра не одважились ухопи́ть коня за поводи́, або за стреме́на.
— Коли ж тебе, брате, ждати нам у гості? — спитала сестра.
А він їй:
Тоді я прибуду до вас у гості,
Як виросте трава на помості.
